В франківському укритті тісно і понуро, проте, видно, тільки одна дівчина щаслива, що так багато людей в одному місці і не мають себе чим зайняти, окрім думок та телефонів.
“А може ви хочете помогти? То ми для армії робимо”, – каже дівчина і витягає з чималого пакета купу ниток та простягає їх журналістці «Репортер» Євгенії Ступ’як. Євгенія дивиться на цю усміхнену дівчину і на її сусідок полавці, які вже старанно складають нитку до нитки, та береться за роботу.
“З таких от пучків потім роблять кікімори”, – пояснює дівчина, – «Знаєте, це той випадок, коли щось погане можна використати на користь. От як 10 жовтня була ця тривога на 5 годин, то ми стільки роботи переробили!».
Євгенія вже зрозуміла, що мусить написати про цю дівчину і її нитки. Її звати Оксана Чабанюк і вона кожного дня добирається до міста потягом, де так само всім роздає роботу.
«Я десь з вересня почала цим займатися, точніше навіть не я, а моя мама. В неї є знайома, яка працює бухгалтеркою в монастирі на Івасюка. І вони там плетуть кікімори. Зараз стало людей менше приходити, то вона й спитала маму, чи не могла б помогти торочити клаптики мішковини. Вона погодилася, взяла кілька, ми приходили з роботи додому і це робили. Але ми приїжджаємо пізно, десь година сьома вечора, то лишалося дуже мало часу. Ми проаналізували й вирішили це робити у поїзді – годину їдемо до роботи, годину з роботи, можна щось встигнути. Відповідно, у поїзді всі на тебе дивляться і людям цікаво, що ти робиш. І ми почали пояснювати, що це на армію, показувати фотографії, як та кікімора виглядає, бо дехто не знає, що це таке. І як тільки ти кажеш, що це для військових, вони одразу беруться допомагати. Одного разу так було, що всі клаптики, які в нас були, порозбирали. Зробили й кажуть – ну, давайте ще», – розповідає свою історію Оксана.
Вона каже, що при цій роботі, люди перестають говорити про ціни чи політику – вони хочуть зробити якомога швидше роботу.
«На фоні всього робочого дня, коли ти вже втомлений їдеш додому, заходиш в поїзд і бачиш цих людей, які вже кажуть, – ну шо є, що плести? Це дуже заряджає. В тому поїзді ти просто відпочиваєш морально. Це вже, як сім’я», – сміється Оксана і додає, що вже називає їх «поїздовий підрозділ» – це п’ятеро людей, вона, мама і ще три жінки.
Дехто відмовляється, що з ниток порох сиплеться на їхній одяг, але таких зовсім мало.
«І ми з мамою розуміємо, що ця справа кожного українця – помагати. І що Бог віддячить за це кожній людині, але стараємося й від себе подякувати. І вже останні рази я купую такі цукерочки з написами «Все буде Україна», «Україна переможе» і дарую по одній. Чи яблука дарую, чи ще щось», – каже вона.
Спочатку вони з мамою торочили нитки, далі навчилися робити пучки, тепер перуть мішковину та шукають її по своїх знайомих.
«От, буквально на днях жінка нам казала, що купу таких попалила, але ще три десь має, то обіцяла принести. Або ж базар у селі. Знайшли чоловіка, який продає мішки, питали за мішковину. Казав, що немає. Але, як стали пояснювати, для чого то, то десь ще знайшов у своїх запасах і віддав задешево», – каже Оксана.
До роботи залучили навіть свого вуйка, якому 75 років.
«Знаєте, стільки людей беруться до цієї роботи? От у моєї мами є вуйко, йому 75 років. І ми йому принесли величезний пакет тої мішковини і кажемо, може, буде час, то поторочіть трохи. Він каже – та я вже не бачу, і руки крутить. Але через тиждень він той пакет переторочив сам. Мама каже, дякую вам, вуйку, ви цим рятуєте комусь життя. А він так став, задумався і каже: “Та коби так було, дитино, я би ще робив”, – ділиться Оксана.
Волонтерка Люба Скрипник каже, що хлопці хвалять їхні кікімори краще, ніж іноземні. До справи залучені багато людей, але зайвою допомога не буває ніколи.
«Знаєте, раніше багато людей до нас приходили – і на сітки, і на кікімори. А зараз переважно нових людей дуже мало. Не знаю, з чим це пов’язано, чи люди вже звикли, що у нас війна, не знаю… Робочих рук ніколи в надлишку не буває, тож кличемо всіх, – каже Люба.
За матеріалами «Репортер».
Фото: колаж.
11/03/2022
