Історії з життя
Звуть мене Лідія Львівна, мені 60 років, давно на пенсії, доживаю свій вік. Чоловіка не стало, тільки і залишилася у мене моя дача – відрада і розвага. Як
Заявив, що раз я мама, то повинна повністю віддатися вихованню дитини, а не особисте життя влаштовувати. Як мені “пощастило” вийти в свій час заміж за цього персонажа, досі
У своєму житті я припустилась багатьох помилок. Одна, найсуттєвіша, може зіпсувати не тільки моє життя. Чоловік нічого не знає, але наша майбутня дитина не його. батько хороший знайомий
Поки доїла норовливу корівку Зіроньку, згоріла каша, яку поставила братику на сніданок. Так бігла до хати, відчувши запах, що зачепившись на порозі полетіла шкереберть разом з дійницею. Вся
Процесія рухається до місця вічного спокою. Не стало молодої жінки, матері двох малолітніх дітей. Батько сумно йшов опустивши голову. Семирічного сина Вадика і п’ятирічну дочку Варю вела за
Антоніна Дмитрівна в свої шістдесят років звикла кожен Новий рік зустрічати з подругами. Вони купували ігристе, готували салати і весело проводили час. А ось цього року одна подруга
— Тихше, тихше я зараз, – чула Марина крізь в’язкий морок, що насувався на її свідомість, – У мене є цукерочка, є. Зараз, моя хороша, – і вже
Ми жили. Ну, не сказати, щоб бідно. Хоча бідно, звичайно. Якщо тато приносив апельсин, його ділили на чотирьох. На маму, тата, брата і мене. Або взяти цукерку, пташине
Затримується електричка хвилин на двадцять, на пероні все замерзлі і злі, після роботи, додому хочеться, чекаємо. Ніхто не оголошує, коли поїзд прийде, типу чекайте інформації. Нарешті електричка приїжджає,
Свекруха вже у всі дзвони подзвонила, яка я погана жінка, що не люблю сина чоловіка від першого шлюбу. Я не приховую, не люблю, чому я повинна любити абсолютно