— Ти віриш у кохання? — якось запитав мене Славик. — Нє-а, — впевнено заявила я. — А якщо я тобі скажу, що закохався? — І кому ж це так не пощастило? — розсміялась я у відповідь.
Це так вперше ми з В’ячеславом заговорили про кохання. Вперше після шести тижнів бурхливого роману.
Після цього виїзду на природу я поїхала з міста. Він телефонував щодня і мені це навіть почало набридати. Він розпитував про все і вся — мої справи, університет, місто. Питав, що я читаю і чи багато у мене пар. Цікавився моїм настроєм та піклувався про самопочуття. А врешті перестав говорити нeпpиcтoйні компліменти. Славик став нудним.
А потім він зник. Телефонні дзвінки припинилися. Я нічого про нього не знала і була з того щаслива. Почалося нове життя — без Славика.
Іноді я згадувала про нього, особливо коли сідала на мотоцикл. Але всі інші не давали так розігнатися. Коли пірнали в озері, ніхто не ризикував робити це, як Славік. В такі моменти мені не вистачало його. Я діставала мобільний й набирала його номер. Ми мило говорили ні про що, а потім мені знову ставало нудно й ми прощалися. Потроху наші розмови ставали все коротшими. А коли я вкотре набрала його номер, він просто не взяв слухавки. Після цього він її не брав ще кілька раз і я образилась.
Я жила й не думала про нього. Хлопці не зникали з мого життя. Аж поки якось не приїхала додому. Перше, що так захотілося зробити, зателефонувати йому. Друзі поглянули скоса.
— Не треба краще, — радили тоді.
— Чому?
— Збагни, він став іншим. Все змінилося. Тепер він не побіжить до тебе.
— Біг, і прибіжить зараз, — як завжди самовпевнено заявила я. Набрала номер. Гудки. І врешті:
— Алло…
— Алло, Славо…
— Так, а це хто? — почувся у слухавці його холодний голос.
— Ніхто, — прохрипіла тоді я й поклала слухавку. Сльози чомусь самі просились з очей. Але я не дала їм пролитися. Розсміялася й сказала вголос:
— Почула його голос і зразу стало нудно. Значить, воно мені таки не треба!
Звісно, ніхто мені тоді не повірив, та й я сама б не повірила, але… Одягнувши на обличчя маску “Мені не потрібен Славик”, я насолоджувалася життям. Але маленьке котеня, яке зазвичай просило ласки та тепла, тепер болісно шкребло маленькими гострими кігтиками по моїй душі. Ну, не звикла я програвати!…
Дописавши вдома диплом, підготувавшись до державних екзаменів, я знову поїхала в університет. Проте там зосередитись на навчанні не вийшло. В голові, наче велика заноза, сиділо оте “А це хто?” від Славика.
— Добре, добре, — думала собі я, злісно потираючи рученята. — Все одно буде по-моєму. Все рівно ти до мене прийдеш.
Чому я так вчепилася у цього хлопчиська (хоча хлопчиськом 27-річного чоловіка називати не годиться, та то пусте), не могла збагнути. Навіщо він мені здався? Що я робитиму, якщо поверну його? Мені ж знову стане нудно й нецікаво, знову захочу його здихатися й залишитися сама! Але зараз головне — повернути його! Тому в голові поступово став визрівати нелогічний деякою мірою план.
Через знайомих таки вдалося з’ясувати, чим він. Славик справді змінився, став серйозним і відповідальним, хоча професії не зрадив — був програмістом ним і лишився. Тому пунктом відліку мав стати саме офіс.
Після захисту диплома та здачі державних іспитів у мене лишався ще тиждень до випускного. Цей час я вирішила використати з користю — атакувати Славка. Тому повернулась додому, дістала з шафи стару, але надзвичайно гарну мамину фату і весільну сукню (вона подобалась мені завжди — проста пряма біла сукня з розшитими бісером рукавами), яка стала для мене символом щасливого подружнього життя. Випрасувала її й одягнула. Зробила милу скромну зачіску й пішла до Славикового офісу. Його колеги дивилися на мене великими здивованими очима. Славик від них не відрізнявся.
— Сонечко, чого ти прийшла? — ласкаво посміхнувся він.
— З тобою поговорити… — прошепотіла я. Мій голос чомусь кудись зник.
— Говори, — тепер самовпевнено заявив Славик.
— А ти віриш у кохання? — чомусь запитала я, хоч планувала сказати зовсім інше. — А я тепер вірю.
— І кому ж це так не пощастило? — повторив мої слова, насмішкувато розтягнувши губи.
— Тобі… — ледь почувся мій шепіт.
Славик мовчав. Жар розбігся моїми думками. Він і далі мовчав. Чекати мені вже не було чого. Я пішла. Через кілька днів зібралася й поїхала на випускний. Настрою досі не було. Я розуміла, що програла і не лише бій, а й всю війну. Це гнітило найбільше.
Вийшла на сцену отримувати свій червоний диплом. Посміхнулась для камери й посміхнулась від душі… В проході між рядами з букетом білих троянд стояв він. Я спустилася до нього, хоч гордість радила протилежне.
— Знаєш, а мені таки пощастило, — сказав він замість вітання.
— Чому?
— Бо не пощастити тому, в кого ти закохалася, просто не може!
Замість відповіді я чхнула. Надто вже солодкий запах був у тих троянд. А ще на них не було жодного шипа.
Автор – Ярина ГОР.
Фото – pixabay.
За матеріалами – Українське слово.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
