Але, коли я їй сказала, що не збираюся бути як вона, то це її просто обурило і підняло таку хвилю спротиву, що я вже не розумію, чи я правильно чиню. Ми з братом виросли в тій атмосфері, коли прихід тата був гіршим, ніж виклик до директора школи. При цьому мама всім кивала і хитала головою:
– Він добра людина, просто слабохарактерна. Людина Дмитро чудова, але як почне, то нічого, все з Божою поміччю пройде.
Мама ходила в церкву та довго вдивлялася в обличчя християнських святих. Мені тоді здавалося, що вона не так молиться, як перебирає їхній вираз обличчя, щоб приклеїти його собі навіки на лице. І приклеювала і ходила. Всі співчували, радили якісь трави, бабок, священників. А вона все хитала головою.
– Були ми і в нього, і це вживали, нічого не допомагає. Людина він хороша, але ж що поробиш, дітям потрібен батько. Та й заробляє він більше, ніж я.
Отак ми й жили, бо до всього звикаєш.
Але я собі зареклася, що ніколи не буду терпіти такого чоловіка. І спеціально шукала хлопця, який чаркою не цікавиться. Я просто цілеспрямовано дивилася який він на застіллях, який він після них і відсіяла дуже багато кандидатур.
Мені здавалося, що Матвій дуже добрий і просто моя опора і розрада в житті. Він залицявся і божився, що ніколи мене не підведе.
– Матвію, я можу багато пробачити, – одразу сказала йому я,- але тільки не це.
І я розповіла історію про батька, який до цих пір ходить в генделик, а мама й додому йому приносить, бо жаліє його зранку. Тому для мене те, що Матвій мене підвів, це не просто зрада.
Отож, ми одружилися, у нас з’явилося двоє дітей і чоловік сказав, що нам потрібна більша квартира і він їде за кордон на заробітки.
Його не було понад рік і він регулярно висилав нам гроші, тому я не думала, що там щось є. Потім він приїхав і я відчула, що він часто роздратований, все йому не так, ми його дратуємо і не любимо чи мало поважаємо.
Знаєте, на той час ми вже були одружені десять років і я вже й забула, що то за поведінка, якось наче з туману виникали спогади. Але я їх гнала геть, бо ж цього не може бути. Він покрутився, а потім сказав, що знову їде, бо грошей треба. Далі він приїхав через рік і я все зрозуміла.
– Ти не розумієш, я так втому знімав! Ти не знаєш, як там важко! Всі так знімають і нічого.
Всі знімали і нічого, а Матвій вже не міг. Я чесно старалася, щоб чоловік звернувся за допомогою, але він не бачив в цьому потреби. Ще три роки мого життя пішло на те, щоб витягнути його. А одного разу в вітрині магазину я побачила християнську святу – з скорботним виглядом, в сірому одязі, тьмяними довгими косами. Я зрозуміла, що це я. Тоді й вирішила, що з мене годі. Сповістила Матвія і його батьків, що я далі не намірена так жити.
Ось тут і прибігла моя свята матір та почала мені говорити про обов’язок, про самопожертву і всіляко намагалася мене присоромити тим, що я кидаю чоловіка в скруті.
– Ти ж обіцялася перед Богом. Ти добре пригадай – «в горі і радості!», «В здоров’ї і хворобі!», а тепер що ти робиш? Чоловік на тебе працював. А тепер вже став тобі непотрібен? Ти Бога побійся, якщо людей не хочеш!
Вона була така переконлива, що я засумнівалася. Може, я спішу і треба ще почекати? Я ж, справді, обіцялася. Якщо я покину його в горі, то чи буде мені радість?
Фото Ярослава Романюка.
