Я вже зраділа, повіривши, що в мого благовірного нарешті прокинулися батьківські почуття. Та, як виявилося згодом, моя радість була передчасною.
З Євгеном ми розлучилися, коли нашій донечці Оленці було всього п’ять років. Я розумію, що побралися ми не в найкращі роки для країни, коли важко було з роботою, тому Женя змушений був шукати заробітку в Італії, де вже працювала його старша сестра Ангеліна, яка й допомогла братові з працевлаштуванням.
Здавалось, я маю бути їй тільки вдячна, а не вважати причиною розлучення з Євгеном. Та якби Ангеліна ще й напоумила свого брата більше дбати про дитину, то й ціни їй не було б.
Перші роки чоловік надсилав нам гроші. В той час бюджетникам ще затримували зарплати, і без допомоги закордону нам було б дуже важко. Потім він почав щороку приїжджати, але вдома майже не бував. Ми з донькою стали йому, ніби чужі. Коли мені почали вчасно виплачувати зарплату, він заявив, що цих коштів на нас із донькою має вистачити, що він і так авансом виплатив нам значну суму і не бачить, на що конкретно я їх витратила, чим дав мені зрозуміти, що далі так продовжуватися не може: пора подавати на розлучення, але я ще якийсь час зволікала з цим рішенням.
Останні роки Євген не виходив на зв’язок, не надіслав нам ні копійки, а коли в черговий раз приїхав і поводився, як квартирант, я його прямо запитала, чи варто нам і надалі вважатися подружжям. «Роби, що хочеш,» – була його відповідь. Коли наш шлюб було розірвано, Женя подякував, що я не подала на аліменти(бо настільки великою була моя образа на нього) і запевнив, що надсилатиме гроші для Оленки, натомість я маю звітувати, як їх витрачаю. Тоді я відкрила рахунок і за сім років не зняла звідти ні копійки.
В перший клас нашу Оленку проводжала тільки я. Донька виростала без тата, а з її дорослішанням зростали клопоти і проблеми. В п’ятому класі поведінка дочки змінилася не в кращу сторону, дитина втрачала інтерес до навчання, перестала мене слухати. І цьому, гадаю, посприяла рідна тітка Ангеліна, яка приїжджала в Україну вже з чоловіком-італійцем Антоніо. З ними навідався до нас і мій колишній. Я ніколи нічого поганого про тата Оленці не говорила, але донька чомусь зробила висновок, що це я винна в нашому розлученні, особливо, коли він допитувався, щО я придбала для доньки за надіслані ним кошти. Почувши, що я маю намір накопичувати їх для майбутньої освіти дочки, нарешті заспокоївся.
Звичайно, я відпускала доньку побути з рідними. Якийсь час Оленка жила в Євгенових батьків. Дідусь і бабуся не могли натішитися внучкою, яку не бачили вже п’ять років. Але коли моя дитина через два тижні повернулася додому, я не могла її впізнати за поведінкою.
Оленка мені розповідала, як їй там добре було, яка гарна тітка Ангеліна, що вона дуже б хотіла, щоб Оленка жила з татом в Італії, навідувалася до них з Антоніо. Я запитала дитину, а як же я без неї, мовляв, у нас тут квартира, в мене робота, в Оленки школа, друзі, на що донечка відповіла, що вона вже зі мною живе аж десять років, то тепер десять років хоче жити з татом у кращій країні Італії. Звичайно, дитина говорила словами дорослих.
Наступні два роки мені видалися зовсім нелегкими, особливо влітку, коли приїжджали родичі. Але й протягом року донька мені докоряла, що я не така добра, як тітка. Дітей в Ангеліни з Антоніо не було, тож подружжя балувало Оленку подарунками й смаколиками, а мені робили ведмежу послугу, ще й жаліли дівчинку, що мама її забагато заставляє вчитися, а що та наука дає, головне, зустріти гарного чоловіка, а для того самій треба старатися бути красивою.
Вже з місяць Ангеліна не телефонувала племінниці. Оленка засумувала. Я всякими способами намагалася відволікати донечку від розчарування. Ми з нею ходили в кіно, в парк погуляти, на концерти. Я намагалася щось доньці купити, чимось зацікавити. І мені це вдалося. І все ж я зрозуміла, як це нелегко без чоловіка виховувати дитину, бо далі підлітковий вік, компанії, ще важче буде справлятися.
Тож коли зателефонував чоловік і сказав, що вирішив знайти роботу в Україні, щоб допомагати батькам, бо в тата проблеми з серцем, я зраділа, що він частіше буде бачитися з дочкою. І справді, Євген приїхав до мене додому і попросив взяти Оленку до його батьків. А що були весняні канікули, то я радо погодилася: хай донька побуде з татом, погостює в дідуся та бабусі, тим більше, що дідусь хворіє, то хай тішиться внукою, то й на серці йому легше буде.
Втративши надію, що Євген коли-небудь повернеться до мене, я почала відповідати на залицяння колеги. Стільки років сама, то невже не маю права на особисте щастя. Якби ж я знала, які мотиви в мого кавалера, то зареклася б з чоловіками спілкуватися. Олег також був розлучений. Його дружина працювала в Італії. Через мого чоловіка передавала якісь пакунки для сина-школяра. Я й не думала, що Олег Іванович, наш учитель фізкультури, домовився з Євгеном, щоб розповідав про його дружину, чи не завела там собі якого любчика. Що насправді було, не знаю, але вона сама подала на розлучення, якось умовила Олега дати дозвіл на виїзд сина до Італії.
Якийсь час Олег Іванович ходив, як у воду опущений, а потім почав одягатися й парфумитися, як парубок. У нашому колективі одна я була без чоловіка, то колега не раз натякав мені про побачення під зорями. Я весь час говорила, що вдома мене чекає дитина, ось поставлю доньку на ноги, тоді подумаю про себе.
В кінці березня в нас проходить атестація. Олег Іванович запропонував мені відзначити мою вищу категорію в ресторані. Я погодилася, подумавши, що Оленка в батьків Євгена, і мені знов буде нестерпно сумно в той березневий вечір, якщо відмовлюся. Після ресторану Олег проводжав мене додому. Біля під’їзду мого будинку нас зустрів мій колишній з донькою і голосно почав вичитувати, яка я мама, що гуляю вечорами, а про дитину й забула. Я здивувалася, чому не попередив, до початку четвертої чверті ще два дні, то я їх чекала завтра-післязавтра. Оленка ображено поглядала то на мене, то на Олега Івановича й тулилася до тата. Цю сцену повиходили дивитися до всього цікаві сусідки. Як пізніше виявиться, то були зацікавлені свідки на судовому засіданні, яке так і не відбулося.
З того часу донька на кожному кроці питала мене, чому я розлучилася з татом, говорила мені, як вона його любить, хотіла б з ним жити, хоче, щоб я підготувала документи, бо тато хоче взяти її влітку до тітки в Італію. Чому Ангеліна давно не телефонувала, Оленка також не знала. Олег сказав дочці, що, мабуть, телефон загубила. Мене від тих розмов вже голова боліла. Як мені переконати дитину не робити вибір між нами, батьками?!
На роботі я боялася зустрітися поглядом із Олегом, настільки мені було соромно і незручно за поведінку Євгена. Я відчувала, що Олег хоче зі мною поговорити, але не була готова до розмови. «Коли трохи прийду до себе, скажу, що в нас із ним нема майбутнього, – вирішила я, – бо дитина в мене на першому місці, і я не хочу, щоб вона пішла до тата». Але сталося так, що Олег сам розставив усі крапки над «і». То постаралася моя донька, що нагрубила Олегу Івановичу на уроці. Отож він мене покликав ніби для того, щоб обговорити поведінку Оленки. Ті його слова пам’ятатиму до кінця життя.
– Я не про твою доньку хочу говорити, а про нас. Вибач мені, дуже винен перед тобою. Найперше скажу: ти гарна жінка, але не героїня мого роману. В мене є дівчина, відома спортсменка, ми одружуємося, і я переїжджаю жити до неї, з роботи, звісно, звільняюсь. Чому залицявся до тебе? За проханням твого колишнього чоловіка. Йому потрібен був компромат, мовляв, влаштовуєш своє особисте життя, не займаєшся донькою, ходиш вечорами по ресторанах. Він готується подавати в суд на зміну місця проживання дитини. Навіщо? Бо Ангеліна дуже захворіла, все нею зароблене, а то немалі гроші, заповіла на свою єдину племінницю, твою доньку. Тому Євген не гребує нічим, щоб на суді доказати, яка ти погана мати, вже й свідків того вечірнього інциденту підкупив. Дитина йому не потрібна, лише гроші. Не тримай на мене зла й вибачай, що я повівся на пропозицію твого колишнього.
Мене ніби кип’ятком хтось ошпарив. Ось і довіряй після цього людям, якщо чоловік, хоч і колишній, плете проти тебе інтриги, а колега, з яким роки пропрацювали в школі, з чоловічої солідарності грає роль у замовленій виставі.
Я зразу ж відпросилася з роботи, а доньку – з уроків, ми вдвох поїхали до Євгенових батьків. На щастя, застали всіх вдома. Родина якраз отримала з Італії сумну звістку. Я висловила їм своє щире співчуття, подякувала за всі подарунки для Оленки, але твердо заявила, що відмовляюся від заповіту, єдине прошу: не налаштовувати Оленку проти мене, не плести надалі ніякі інтриги. Євген дорікав мені, що не час про це говорити, щоб я пожаліла колишніх свекрів, рідну дитину, не була такою бездушною до їхніх почуттів. Але не я перша почала грати в ці брудні ігри. Моя Оленка ніби враз прозріла й подорослішала. А як інакше я могла вчинити?
Коли друзі про все дізналися, висловлювали різне – від нерозуміння до підтримки. Адже ніякими коштами не можна компенсувати ті образи, які завдали тобі колись найближчі люди.
