– Оце діти! Вона ж їх ростила сама, всю душу вклала.
– Два дні лежала.
– Марина знайшла. Та вона одна за нею й ходила.
Я це все чула і від образи аж сльози наверталися на очі.
Мамі було вісімдесят і я до неї телефонувала якраз того дня, як виявилося, коли її не стало.
Поговорили не довго, бо ми через день спілкувалися, а з братом вона говорила на наступний, так що тем для розмов було лиш дві – як здоров’я і коли вона переїде до мене чи до брата.
– Нікуди я не поїду, мені вдома добре, все мені тут знайоме! Куди я поїду?, – казала завжди мама.
Так, я говорила з нею скоріше для галочки, ніж цікавилася її життям. У мене кожного дня своїх проблем достатньо, а у неї що? Що їла зранку чи приходила Марина, наша сусідка, що за нею доглядала, чи крутило на погоду, чи дзвонив Павло, мій брат.
– Ви вже такі мені чужі, діти, – казала інколи з сумом у голосі, – Ви про мене геть забули, ніколи не приїдете та не відвідаєте. Поховалися в тих будинках бетонних і все!
– Мамо, ми далеко, а ви не хочете до нас переїздити.
– А чого буду їхати? Під ногами вам плентатися та щоб слова всілякі чути? Чи я одна така? Така наша доля.
І від такої, як на мене, непослідовності, мені вже здавали нерви. Якщо вона так хотіла бачити нас, то чого не переїхати?
Павло взагалі мав змогу викупити сусідську квартиру аби мама сама собі там жила, якщо вона так не хотіла нікому заважати. Але мама й тут причину знайшла:
– Ні, я тут собі ґаздиня, я до свого звикла, а там все чуже і мені лиш тиск буде скакати. Про мене Марина гарно піклується і я нікуди не поїду. Ми з татом тут життя прожили, а я буду в якусь чужу квартиру їхати. Скільки мені там днів лишилося, й тут перебуду.
Я так само запрошувала маму до себе, але вона хоч не пам’ятала, що їла зранку, але всі сварки з моїм чоловіком мала на язиці.
– Та він мені те сказав, а тоді оте. А тепер я буду з ним в одній квартирі жити? Ні і ще раз ні.
Так само жити разом з мамою було неможливо, бо вона надто тряслася над тими речами, які стояли вже роки зламані і тільки пилюку збирали, але викинути їх було не можна.
– Я купувала і на смітник? Та як! Та ти життя не знаєш, та як будеш отак все в житті викидувати, то що залишиться? Чекай… чекай.
Меблі так само не можна було міняти з двох причин: шкода грошей і навіщо, коли їй в так не довго лишилося.
– Мій старий матрац ще дуже добрий і на мій вік стане.
Та й я більше пильнувала роботу, адже мені до пенсії всього рік залишився і доглядати за мамою було аж ніяк не на руку.
Ми з братом порадилися, що вже краще найняти людину аби за нею наглядала і приїжджати по черзі раз в тиждень, ніж міняти кардинально життя їй чи нам.
– На чужу людину мене лишаєте, – й тут мала думку мама, – не такого я від вас чекала. Я вас ростила, останнє віддавала, а ви мені так віддячуєте?
І от в таких перегинах ми жили останні роки. Тому не розумію зовсім того, що про нас шушукають. Ми як тільки вияснили, що вона трубку не бере, то одразу приїхати не могли, бо був вже вечір, а Марина на наступний день погодилася прийти.
Ми свій обов’язок виконали сповна, але чого людям так важливо лиш за щось одне вчепитися і обмовляти?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
