Другий рік я із дитиною в Німеччині і напевне, таки доведеться мені з чоловіком розлучатись. Розумію, що звучить не дуже, але вислухавши мою ситуацію, думаю, ви погодитесь, що іншого виходу просто немає.
Правду перед весіллям мені ніхто не сказав, а навіщо? Чоловік щиро вважав, що то обов’язок кожного сина і що тут, навіть говорити немає про що. Більш того, він був щиро здивований тим, що я обурююсь.
П’ять років тому я заміж вийшла за Михайла. Симпатичний, добрий і романтичний. Мені здавалось, що я стала тією щасливицею. яка знайшла у сучасному світі справжнього принца і зуміла вийти за нього заміж.
Однак, казка у нас вийшла трішки не правильною. Якщо до одруження все було солодко-терпко, то після почались оті випробування, після який за звичаями жанру усе повинно бути добре.
Ми з Михайлом винайняли окреме житло, обоє працювали, “вили” своє власне гніздечко. Перші два місяці усе було ніби як добре, аж доки свекруха не прийшла до мене із проханням позичити їй кілька тисяч.
Я добре заробляла, нам в принципі грошей не бракувало, але й зайвих ніби як не було. Я пояснила, що зможу її виручити, але сума буде не надто великою, усього кілька тисяч. Віддаючи ті гроші я прекрасно розуміла, що просити їх повернути я не буду. Тож “перша ластівка” полетіла.
Надалі, ми щомісяця “виручали” батьків чоловіка. Якщо чесно, то виходило, що третина наших доходів ішла на нагальні потреби його батьків.
Коли я запротестувала, чоловік заявив, що то святий обов’язок дітей утримувати і допомагати своїм батькам. Мовляв, його так виховали і інакше він просто не може.
Я вірила, що все припиниться із появою нашого малюка. Все ж потреб буде більше і чоловік і свекри зрозуміють, що час припиняти цю дивну практику. однак, я глибоко помилилась.
Навіть тоді, коли чоловік втратив роботу і я мусила вийти із декрету аби заробляти нам на життя, а він залишився із нашим сином, він все ж купував батькам повні торби продуктів. свекруха могла зателефонувати сину і сказати, що до неї на гостину подруги мають завітати, а тортика немає.
Він перекидав їй гроші на картку, а ночами таксував, аби ми могли придбати елементарне щось собі. Відмовити батькам він не міг і не хотів. Легше було економити на своїй родині, ніж сказати “ні”, якщо мама захотіла собі нову сукню.
У березні 22 я виїхала в Німеччину до своєї двоюрідної сестри. Нашому сину нині чотири тут він ходить у садочок, я маю основну роботу і кілька підробітків.
Оскільки я проживаю у домі сестри, то за оренду не плачу. Фактично, усі гроші, що я заробляю залишаються мені. Нам із сином більш ніж достатньо. Уже б давно винайняла окрему квартиру, але сестра просить не залишати її одну. У неї теж син трішки старший за мого. Дітям добре і весело разом, а ми одна одну часто виручаємо.
Мій чоловік все так же таксує. Роботу за спеціальністю нині знайти не може і все частіше почав говорити про те, що йому не вистачає грошей на життя.
— Марійко, – уже який раз повторює, – Може ти хоча б квартиру оплачувала б? Оренда і комунальні то якраз усе, що я заробляю і йде.
Я розумію, що нині не прості часи, але це вже через край. Все частіше думаю про те, що напевне, треба все це припиняти.
Мама просить не поспішати, а сестра говорить вкотре, що все треба обдумати, адже родину зруйнувати легко, а от зберегти. то тру.
От тільки я вже не розумію, навіщо мені та родина. Я тут одна забезпечую і себе і дитину. Вже й в Парижі була, їздила у Нідерланди. Усе це без допомоги Михайла.
От як би ви вчинили на моєму місці?
Моє рішення так важко зрозуміти? Чи все ж я права і повинна припинити все це нарешті?
Марія О.
Головна картинка ілюстративна.
