Спочатку всі дивувалися, чого це я поділила нашу обору надвоє, ми жили на одній половині, а свекри на іншій.
Готували так само окремо і господарка була нарізно, хоча я свекрусі допомагала обробляти її город, бо людина вона була добра. Просто свекор там грав музику, а всі мали танцювати.
Я не захотіла, тому мене поза очі він на всеньке село славив. А причина не лише в поділеній оборі.
Про скупість Павла ходили легенди:
– Він вам сніг торішній продасть, – казали про нього.
Але мої батьки говорили, що чоловік просто дуже добрий газда, його не було видно в генделику, зате першим був в полі і в церкві. Був відлюдьком і пильнував лише свою родину та майно.
Що тут такого?
А от «що такого» я дізналася, коли пішла до них в невістки.
Перші дзвіночки були вже на згодинах, коли Павло прийшов з дружиною Ганною. На ній була сукня з тієї моди, не знаю чи опишу, але то був фасон в двох тонах – фіолетовий і зелений з великими квітами, а тканина ніби й літня, але така трохи утеплена. Я цей костюм бачила у нас на горищі, куди мама складала непотріб. То у неї був той оскомний фіолетовий варіант.
Павло теж був певно ще в весільному костюмі.
Окинув оком святковий стіл і одразу ж заговорив за марнотратність і що обжерливість – церковний гріх, проте уплітав за обидві щоки.
Виявилося, що весілля мають робити лише мої батьки і все на них – від музик і до весільної сукні.
– Я вам такого хлопця вигодував, що й кращу б пару мав, – сказав Павло.
Ганна лиш мовчала та усміхалася, вона раділа, що син приведе в дім невістку.
Весілля батьки мої оплатили. В мене було пишне плаття з бльостками, а свекруха моя була в тому ж, що й на згодинах, як і Павло.
У них була добротна хата і ще за старої моди, простора кухня. На це все Павло зранку до ночі працював і все з господарки намагався продати: від свиней до сиру та сметани.
Яким було моє здивування, коли за перший тиждень життя там я не попробувала сметани!
– Піст, – коротко сказав Павло і забрав у мене банку зі сметаною.
І ніхто, ні свекруха, ні мій чоловік Микола, не звернули на це уваги!
Чи вам казати, що весь піст їжа була на олії і дуже несмачна? А холодильник ломився від сирів і сметани, які Павло віз двічі в тиждень на базар!
Не можна було їсти не лише сир, не можна було їсти й яйця, а курей на оборі та качок було просто не порахувати! Ганна пекла хліб, де не лише яйця не давала до тіста, але й не мастила зверху хлібини жовтком, тому це були якісь сірі цеглини, а не запашний хліб.
В нещасному супі одиноко плавали морквинки з цибулинками, бо так само треба було берегти й овочі.
– В погребі вже мало цибулі, а на базарі вона дуже дорога, тому треба все використовувати ощадливо!, – повчала і Ганна.
Здавалося б вже картоплі можна було їсти від пуза, але ні – ми їли в мундирах, бо так менше викидати свині.
Піст дозволяє їсти рибу, але Павло її не купував, бо вона дорога.
Ви не повірите, як я чекала закінчення посту!
Але ні.
Одного дня свекруха довірила мені зварити борщ, справжній борщ! Я туди й м’ясо, я й заправила буряк сметаною і то від душі – запах і смак, аж слинка текла. Свекор з’їв з апетитом, але сказав аби я на наступний раз не давала стільки м’яса, бо треба економити.
– І нащо ти ще на стіл сметану поставила? Ти ж борщ заправляла і на цьому досить…
Я бачила як похапцем свекруха і Микола доїдають свою порцію, щоб Павло не помітив, що я їм поклала по величезній ложці сметани…
Я пішла додому і довго плакалася мамі.
А що вона могла мені порадити? Миколу я любила, як і він мене, жити він так звик змалку, тому й не розумів, що хтось живе по-іншому. Жили тоді всі на купі, тому казати, що хочемо свою хату, коли на оборі дві…
І тут мене просто осяйнуло!
Спочатку я поставила перед фактом Миколу, а тоді свекра:
– Або ми ділимо обору, або ми з ним йдемо жити до мене.
Свекри і сварилися, і гнівалися, але мій батько завіз лати і почали будувати паркан.
Всяке носили про мене по селі, але я вам скажу, що ми навіть навчилися співіснувати!
Витрати на господарку – порівну, у себе саджу що хочу і свекрусі допомагаю, кухня моя для них відкрита і я знаю, що вони там їдять, бо й дітям насипають і собі кидають.
На день народження свекрусі одразу подарували гарний костюм… Ви б бачили ті очі!
За ці двадцять років, що ми разом живемо, паркан став дуже номінальним, бо мені вдалося запровадити свої порядки в їжі і побуті. Павло довго опирався, але гардероб моєї свекрухи збільшився, проте вона й досі ходить на пошту в тому фіолетовому весільному костюмі.
Павло тепер постить лиш в п’ятницю, навіть у Великий піст, бо я варю всіляку їжу, а вони приходить їсти до нас.
Фото Ярослава Романюка.
