anna

Я ще до весілля з чоловіком продала свою спадкову квартиру. Звісно, чоловік мій нинішній знав що я маю ті гроші, бо ж саме при продажі ми і познайомились.

Ще на поминках по Єлені я здивувалась поведінці доньки. Так уже вона бігала із тими тарілками, так уже вона все робила і годила, що я її не впізнавала.

“Ти не розумієш свого щастя. Інші в Бога просять такого, а ти носом вернеш” – так мені каже сусідка попиваючи каву на кухні. Для неї все просто –

Треба було мені язика міцно за зубами тримати і ні слова нікому не казати. Та я ж щира душа, візьми і висповідайся дітям. То ж ти, Галино, життя

Треба було бачити очі мого чоловіка, коли я сказала, що не дозволю йому у нашу квартиру привезти його маму. Стоїть і очима кліпає, відкриває рота, а слів немає.

— Мамо, ти про що говориш? – голосом виховательки в садочку мені донька каже. – Скільки на твій вік уже треба? Повір, такі гроші у стіни вкладати ніхто

Я завжди братовій допомагала відколи не стало Степана. Вона сама з двома дітьми залишилась, а я й заміжня і заробіток хороший. Так і цього разу – приїхала на

Мені документи оформити потрібно було. Шукала в тій шухляді потрібний папірець і що це? Тричі довелось перечитати, аби ж нарешті до мене сенс надрукованого там дійшов. Аж сіла.

Я не витримала і прямо запитала у Анни Дмитрівни, чому вона набирає лиш мене. Як не як, а нас у неї троє, то чим я від сестер інакша?

Треба було бачити їхні очі, коли до обох таки дійшло, що я те говорю цілком серйозно. Невістка в сльози і вибігла, а син,мов дитя капризне, своє доводить, хоч