Так, був у мене в житті період коли я пішла від чоловіка до іншого. Ми навіть розлучились, але згодом обоє зрозуміли, що то помилка і вже разом більше п’яти років. Мій чоловік і слова мені не говорить, сина мого він усиновив і вважає за свого, різниці між дітьми не робить. І все в нас добре, якби не свекруха.
Ми з Ігорем дуже рано одружились. Жили біля його батьків довгий час, там у нас двійко діток з’явилось. Скажу чесно, мене моє життя не влаштовувало зовсім. Одне і теж день у день із самого ранку і до вечора. Ми в селі жили, то окрім двох дітей у нас була чимала господарка і птиці під сто голів, плюс земля своя і власний малинник.
Я в свої двадцять два світу білого не бачила за роботою. Діти росли, але якось окремо від мене, бо я вічно щось робила. Не було такого, аби лягти і відпочити, або прокинутись пізніше п’ятої. Свекруха зі свекром працювали і ми не відставали.
А потім я із Дмитром познайомилась. Вони у нас хліб збирали того року, а я їсти на поле возила. Від нього я вперше компліменти почула, він був дуже уважним і гарно залицявся.
Те знайомство переросло у переписку. Кілька разів ми з ним зустрілись, а потім він покликав мене заміж. Навіть те, що я вже була заміжня і мала двох дітей його не спинило.
З Дмитром ми прожили разом у його квартирі три роки. Саме з ним я відчула що жива. Чи не вперше із дитинства виспалась, могла ходити до перукаря, навіть манікюр робила. У мене з’явився гарний одяг і я нарешті змогла відремонтувати всі свої зуби. Я усміхалась постійно і була дуже щасливою.
Дмитра не стало ще до появи нашого із ним сина. оскільки він був сиротою. то все що він мав я і успадкувала. не знаю. як про це Ігор дізнався, але він приїхав до мене разом із дітьми. тоді він просив повернутись до нього, сказав, що кохає лиш одну мене. Запевнив, що наш із Дмитром син ніколи ні про що не дізнається і буде рости в любові.
Тоді я довго не наважувалась повернутись до чоловіка, адже їхати в село знову бажання не мала. Тільки тоді коли Ігор погодився переїхати в мою квартиру у місті, ми знову одружились.
П’ять років ми живемо разом. ніщо не говорить про те, що ми колись розлучались. Маленького Дмитрика нашого, ми всі дуже любимо. Ложкою дьогтюу нашій сім’ї є свекруха.
Варвара Іванівна ніяк не може забути той випадок. Вона не розуміє, як її син міг мене пробачити, та ще й переїхав до мене в місто, вважай в квартиру мого другого чоловіка.
Усі п’ять років вона телефонує сину і повторює, що мені вірити не можна. мовляв. я вже одного разу зрадила і від мене можна очікувати чого завгодно будб-якої миті.
Невже оце все ніколи не скінчиться? Ми пережили цю ситуацію і вже про неї геть забули, от тільки мама чоловіка ніяк не вгамується.
Невже оце триватиме усе життя? Чоловік забув, а свекруха щодня нагадує.
Як мені вгамувати Варвару Іванівну? Невже ця жінка ніколи не заспокоїться?
Ви б нагадували своїй дитині таке щоденно?
Рита К.
17,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
