Того дня ми вже й їхати зібрались і до машини сіли із ріднею попрощавшись, як бачу – мама в погріб пішла. Мені аж цікаво стало, що то вона там забула. Бачу – виносить добрий такий ящик закруток та ще й з собою кличе дядька Юрка. Дивлюсь – виносять уже й картоплю і ще раз до погреба спускатись думають.
Я живу не так далеко від рідного дому, усього сорок кілометрів. Мама моя в селі мешкає, а я долю в містечку не так далеко знайшла. Чоловік у мене великий молодець у всьому мене підтримує і завжди допомагає.
З самого першого дня знайомства із моєю мамою між ними дуже теплі стосунки зав’язались. Він окрім “мамусю” маму мою ніяк і не кличе. Сам їй тричі на день зателефонує і якщо тій зле, летить на перший же поклик, хай хоч вікно на провітрювання відкрити, чи до сусіда збігати попросити, аби не так голосно дрова колов.
Мамі нині далеко за сімдесят. З кожним роком стає все слабшою і слабшою, але все ніяк із цим змиритись не може. й у голові ще 25, а тіло вже не встигає і не може великого об’єму роботи виконувати.
Важко вона із корівкою розлучилась, але там, ще ми її більш-менш умовили, а от з городом ну ніяк не попрощається. Ніби й не багато, всього двадцять соток, але в її віці то ж ого-го-го як важко.
Ото тільки погодилась на те, що сусідка половину садитиме, а сама на десяти порається. Але як порається, в основному ми із чоловіком. Теж не можемо, бо ж робота, та й свої справи є, але ж їдемо до мами на поміч, бо ляже, а картоплю з погріба винесе, ще й піде садовити сама. Тиждень потім я її з того світу повертатиму, але ж рядок картоплі таки висадить.
Нам би легше їй тієї городини купити. Ну справді, скільки тій жінці одній треба. Але ж ні. Мусимо витрачати гроші і час і таки їхати і садовити, сапати. кропити, копати, аби на наступний рік повторити все те ж саме.
Минулоріч так усе склалось, що ми й не дійшли до того городу. Мама в мене була, бо події всі дуже вплинули на її здоров’я. Лиш під зиму вона заявила, що їде додому. Повезли ми її. закинули картопля я консервації її улюбленої узяла кілька банок, моркви, цибулі, бурячку. Пїхала моя мама додому.
Ми собі приїздили, привозили їй усього що потрібно увесь цей час.
А минулими вихідними мій брат двоюрідний із дядьком до мами в гості завітали. Ми теж приїхали. Два дні погостювали і вже попрощались додому їхати усі зібрались, як бачу, мама до погреба пішла. Дивлюсь, а вона виносить практично всю ту консервацію. що я їй привезла. А потім уже з дядьком юрком у погріб разом пішли і винесли мішок картоплі що ми їй на харчі привезли.
Ну якби то воно в городі виросло, то будь-ласка, але ж усе те ми придбали. навіть фрукти і овочі на закрутку я в місті купувала.
Тобто дядько Юрко бачив, що погріб порожній і спокійно забрав те, що мама йому показала? Я ніколи не була людиною терплячою, тож вискочила з авто і прямо запитала куди то вони продукти мамині виносять.
Дядько Юрко і оком не моргнув. Сказав, що мама їм гостинці в дорогу підготувала і ма би вже в своє авто нести, аж я стала на шляху. Все йому пояснила і розповіла ще раз, бо ж ми про це вже за столом балакали і не раз. А той до мами повертається і видає:
— Ото, сестро, дожив. Племінниці для дядька трьох картоплин і слоїка з огірками шкода.
Мамі незручно, бачу, аж сльози виступили, а дядько ніби й знову до того мішка береться аби в авто своє загрузити, а я ж стою. Дядько Юрко тоді сплюнув і сів в авто, поїхав не прощаючись. Але консервація таки з ним поїхала.
Мама моя тепер зі мною балакати не бажає. Каже що я не по-людськи вчинила, бо залишила дядька без гостинця.
Але скажіть мені люди, хіба то по-людськи дядько Юрко мав вчинити? Ну хіба ж я не права?
Наталка П.
08,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
