У нас щотижня збирають такі передачі, хто що може, те й дає. А ще ми молимося і ходимо на прощі аби перемога наша була близькою.
А ще я перу мішковину, потім стрижу на клапті та торочу. Я сиджу поруч з бабою Насткою і вона над кожним клаптиком шепоче, заговорює, щоб схоронило наше плетево життя.
Баба Настка знає всілякі заговори, їй, певно, сто років, але вона все одно шкандибає до сільського клубу і плете та шепоче…
Я бачила, як вчительки приносили дитячі малюнки і їх бережно спаковували, що не промокли і в дорозі нічого на них не протекло.
– Треба думати не лише про тіло, але й про душу, – каже наш священик і я теж подумала, що давно це треба було зробити, ще, коли тільки вернулася в батьківську хату.
Тоді мені було сорок один і я прибігла додому, бо далі вже не могла себе дурити – не була я потрібна ні своєму коханому, ні світові.
Від дорогої людини я чула такі слова, що й від ворога не почуєш! Що я ніхто була, є і буду.
На роботі я теж почувалася так само, як і з чоловіком: є – добре, а нема – ще краще.
Ні, я б радо продовжувала й далі догоджати чоловікові та випрошувати у нього уваги, якби він мене не покинув.
Для чого так жити?, – думала я тоді…
Приїхала додому, щоб перебути важкий період і так і залишилася на ці довгі самотні роки до тепер.
Тільки зараз моє життя набуло якогось сенсу – я допомагаю нашим і це дає мені стільки сил, що я й вирішила написати свого листа, бо, може хтось та й потребуватиме саме моєї допомоги.
Я написала:
«Вітаю. Мене звати Ганна і мені п’ятдесят два роки. Я з невеликого, але дуже гарного села. Хочу вас попросити дати мою адресу чоловікові старшому, який потребує допомоги чи реабілітації. Може й бути лежачим. Я вмію доглядати за такими, бо моя мама рік відлежала і я знаю, що то таке.
Умови у мене звичайні, сільські: хата на дві кімнати та кухня. Є стайня, де живе моя коза Люся, трохи курей та пес Сірко.
Город є, але невеликий, та й я сама з усім справляюся, просто мені хочеться ще комусь допомогти.
У нас така грушка перед хатою, велика, то може бути трохи восени лячно, як грушки на дах падають… Але шкода її зрізати, бо вони дуже солодкі і пахучі.
Поруч став і ще ліс. Я таку підливу грибну роблю, що просто пальчики оближеш, особливо до вареників з картоплі.
Закрутки ще маю з минулого року та й цього з кабачків усякої всячини наробила.
Пишу, знаєте, хвилююся, того й не дуже до ладу.
Просто, хай хлопці знають, що їх не лишать в біді і на самоті.
З повагою Ганна».
Фото Ярослава Романюка.
