Добре, що на вокзалі порадили кілька номерів на які я й зателефонувала. Коли таксі під’їхало. То я зітхнула з полегкістю, бо чоловік був доволі стареньким і в разі чого я дам собі раду.
Сіли і поїхали. Я мовчала. Бо ще й не прокинулася добре, а чоловік і не випитував. Я подякувала богу за таку мовчазну поїздку і вже сподівалася солодко задрімати, бо їхати було ще кілометрів сорок, як дідусь не витримав.
– Ви звідки їдете так рано, – почав він здалеку.
Я зрозуміла, що чоловік просто не хоче заснути в дорозі теж, тому вирішила, що розмова в наших інтересах.
Знаєте, людина яка дуже балакуча, то вона не дуже й потребує вашої розповіді, для неї головне аби її вислухали.
Як виявилося життя пана Михайла за всі його шістдесят чотири роки вмістилося в ці сорок кілометрів шляху.
Виявилося, що пан Михайло таксує недавно, бо у його житті стався нещасний випадок – все його майно згоріло.
– Добре, що живі залишилися. Дякую за це Богу, – розповідає чоловік, – Я навіть вдячний, що так сталося, лиш шкода мені тих років, які я змарнував по роботах та заробітках, що не був з дітьми, не бачив їх в радості чи горі, все повз мене пролетіло, я лиш складав гроші.
Він з його дружиною Марією одружилися молодими, обоє поїхали підкорювати місто і спочатку жили в гуртожитку, далі їм дали двокімнатну квартиру і на світ з’явилися їхні діточки.
– Знаєте, життя таке було тяжке, що я дуже не хотів аби діти так само тяжко працювали і ніякого не мали з того толку. Тому я спочатку шабашів у відпустку, а потім, коли зрозумів, що гроші взагалі не співмірні, то покинув роботу і почав регулярно їздити на заробітки. Хотів аби в мене все було найкраще – дім вищий, черепиця найякісніша, телевізор найбільший, паркан найвищий! Нащо я це все робив – не знаю. Жінка пам’ятаю не була мною задоволена, бо жила у вічній будові і рахунках, казала, що то вже треба припиняти, але я вже не міг.
Чоловік знав, що треба заробити на дітей, щоб їм було легше, дати їм освіту, квартиру, машину і зробити весілля. Це все він виконав і кожного разу мусив їхати знову, бо гроші швидко закінчувалися.
– Думав. Все, більше не поїду. Якось був витримав три роки, але гроші всі скінчилися, а я вирішив зробити собі ще й сауну вдома, бо сусід зробив і я в себе теж хотів.
І от чоловік поїхав на заробітки. А далі вернувся і одного чудового дня прокинувся від того, що виють сирени, а хата в диму.
– Вискочили з жінкою як були, ні грошей не взяв, ні нічого. Хата так швидко спалахнула, що якби не те, що ми спали на першому поверсі, то не знаю, що було б.
На попелище приїхали діти і забрали батьків до себе.
– Хоч мої діти, але як в них жити? Хочеться мати вже свій куток, хоч маленький, але свій. От син віддав свою стару машину, то я тепер отак і заробляю, щоб побудувати невеличку кухню на попелищі.
Виявилося, що не треба ні парканів, ні сауни, ні ванни модної, а треба лиш жити.
– Знаєте, я не пам’ятаю аби я спинився за життя і подивився на своє майно і сказав собі – молодець, досить, вже спинися і живи. Ні, ще і ще, бо треба показати всім, що я досяг в житті. А тепер от що я досяг – все прах, добре, що моя жінка та діти зі мною.
Я розрахувалася і пішла до свого дому, де ще спали мої батьки. Тепер це відчувалося зовсім по-іншому, я йшла в тепло, а не в хату, яку я вже сто років хочу переробити!
Фото Ярослава Романюка.
