Микола Григорович ніжно дивився в Наталчині очі:
– Скільки можна роздумувати? Переходь до мене жити та й усе! Не палац, але інші й такої хати не мають.
Наталка насмішкуватим поглядом обвела його господу, подумки іронізувала: «Оцей курятник він називає житлом? Кімнати прохідні, ванни нема, а туалет аж в кінці двору, дверці от-от упадуть. Я вже мовчу про город, який тягнеться мало не на піввулиці…»
Але вголос нічого не сказала, щоб не образити свого кавалера, метикувала далі, щоб не прогадати: «На носі п’ятдесят… Рік-два й пиши пропало. А він хоч і підтоптаний, але як добряче випариться у ночвах, та приодягнеться у чистеньке, то ще нічогенький. Навряд чи зустрінеться на моєму життєвому шляху інший чоловік, який запропонує пожити разом».
Показала палець правої руки:
– А каблучку купиш? А вже потім, колись одружимось. Бо перед сусідами та знaйомими буде соромно, плескатимуть язиками, що я ніхто. Із перснем же я дружиною буду тобі.
– Куплю, на який покажеш, звісно, що у межах розумного, завтра й виберемо для тебе прикрасу, – радо відказав Микола Григорович.
Згодом Наталка вже мала золоту каблучку, вона показувала її всім знайoмим. Ціни не називала. Сміялась подумки: «Нехай заздрять!»
Кулінарні спроможності Наталчині були дуже скромними: готувала для Миколи восьмилітрову каструлю борщу й величезний казан каші чи картоплі у кожушках, а протягом тижня усе це розігрівала.
Насипаючи борщ, якому було вже днів із п’ять, підлещувалась до чолов’яги:
– Тобі, мабуть, приємно, що поряд така красива та доглянута жінка.
Той скривився:
– Так наробився на городі, що й ложки не втримаю у руках, хоч би ти помогла трохи.
…Наталка, надувши губи, хвилин тридцять копирсалася у землі, жаліючись на пилюку та бур’ян, який колов ноги й руки, потім пошпурила лопату:
– Я до тебе на город не наймалася!
Зібрала речі й повагом пішла із двору, раз-по-раз оглядаючись:
– Буде доганяти, а я влаштую такий концерт серед вулиці, що мало не покажеться! Нехай умовляє, обіцяє щось купити… А я скажу, щоб купив мені золотий ланцюжок, сережки з діамантами, ні, краще норкову шубу… Дивно, не доганяє.
Постояла в провулку, сердилася:
– Ото тeлепень, від нього кохана жінка йде, а йому хоч би що!
Микола Григорович таки догнав її велосипедом.
– Не повернусь, навіть не проси! – кинула через плече.
– Гони каблучку назад, дуже ти мені потрібна, їсти зварити не вмієш.
Забравши персня, промимрив:
– Вєрка теж натякала, що хоче прикрасу. Може, на якийсь палець і налізе…
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
