fbpx
Без категорії
Зібрала речі й повагом пішла із двору, раз-по-раз оглядаючись: – Буде доганяти, а я влаштую такий концерт серед вулиці, що мало не покажеться! Нехай умовляє, обіцяє щось купити… А я скажу, щоб купив мені золотий ланцюжок, сережки з діамантами, ні, краще норкову шубу. Дивно, не доганяє

Микола Григорович ніжно дивився в Наталчині очі:

– Скільки можна роздумувати? Переходь до мене жити та й усе! Не палац, але інші й такої хати не мають.

Наталка насмішкуватим поглядом обвела його господу, подумки іронізувала: «Оцей курятник він називає житлом? Кімнати прохідні, ванни нема, а туалет аж в кінці двору, дверці от-от упадуть. Я вже мовчу про город, який тягнеться мало не на піввулиці…»

Але вголос нічого не сказала, щоб не образити свого кавалера, метикувала далі, щоб не прогадати: «На носі п’ятдесят… Рік-два й пиши пропало. А він хоч і підтоптаний, але як добряче випариться у ночвах, та приодягнеться у чистеньке, то ще нічогенький. Навряд чи зустрінеться на моєму життєвому шляху інший чоловік, який запропонує пожити разом».

Показала палець правої руки:

– А каблучку купиш? А вже потім, колись одружимось. Бо перед сусідами та знaйомими буде соромно, плескатимуть язиками, що я ніхто. Із перснем же я дружиною буду тобі.

– Куплю, на який покажеш, звісно, що у межах розумного, завтра й виберемо для тебе прикрасу, – радо відказав Микола Григорович.

Згодом Наталка вже мала золоту каблучку, вона показувала її всім знайoмим. Ціни не називала. Сміялась подумки: «Нехай заздрять!»

Кулінарні спроможності Наталчині були дуже скромними: готувала для Миколи восьмилітрову каструлю борщу й величезний казан каші чи картоплі у кожушках, а протягом тижня усе це розігрівала.

Насипаючи борщ, якому було вже днів із п’ять, підлещувалась до чолов’яги:

– Тобі, мабуть, приємно, що поряд така красива та доглянута жінка.

Той скривився:

– Так наробився на городі, що й ложки не втримаю у руках, хоч би ти помогла трохи.

…Наталка, надувши губи, хвилин тридцять копирсалася у землі, жаліючись на пилюку та бур’ян, який колов ноги й руки, потім пошпурила лопату:

– Я до тебе на город не наймалася!

Зібрала речі й повагом пішла із двору, раз-по-раз оглядаючись:

– Буде доганяти, а я влаштую такий концерт серед вулиці, що мало не покажеться! Нехай умовляє, обіцяє щось купити… А я скажу, щоб купив мені золотий ланцюжок, сережки з діамантами, ні, краще норкову шубу… Дивно, не доганяє.

Постояла в провулку, сердилася:

– Ото тeлепень, від нього кохана жінка йде, а йому хоч би що!

Микола Григорович таки догнав її велосипедом.

– Не повернусь, навіть не проси! – кинула через плече.

Читайте також: Один із чоловіків зневажливо оглянув Оксану, помітив на її пальці обручку: – Заміжня жінка, а шастаєш із пoлюбoвником по лісах, я б таку на отій сосні підвісив! Щоб за п’ять хвилин духу вашого тут не було!

– Гони каблучку назад, дуже ти мені потрібна, їсти зварити не вмієш.

Забравши персня, промимрив:

– Вєрка теж натякала, що хоче прикрасу. Може, на якийсь палець і налізе…

За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.