Історії з життя
У мальовничому селі на заході України живе неймовірна родина моїх сусідів. Вони мають великий, затишний будинок, який оточують квітучі сади та зелені поля. У цій родині завжди панували
Мені було всього двадцять п’ять, коли я розлучилася з першим чоловіком, Леонідом, невгамовним байкером і ще тим гульвісою. Моєму синові тоді сповнилося тільки чотири роки. І я ще
Ми з Валерієм познайомилися в інституті і закохалися. Поки були в місті, то я була на своїй території і хлопець до мене ставився з якимось захопленням. Цілував мої
Оленка – моя єдина донька і занадто ми її з чоловіком любили та догоджали, бо чому тоді у неї виникло стійке твердження, що любити, то обов’язково щось давати,
– Та квіточки для тебе, дитино рву, – кажу дитині, а на зятя вже так зиркаю, що в іншого б і земля з-під ніг пішла, а той наче
Мені зараз сорок вісім років і настала пора вертатися до свого коріння – до села, діти скоро своє життя влаштовуватимуть, а нам з чоловіком буде місце в селі.
Я все життя з чоловіком прожила в батьківській хаті і ми все життя будували власну. А поки будували, то й пристарали четверо діток, яких я безмежно люблю: двоє
“Мариночко, а де солянка?” – дивиться Іван Васильович очима великої дитини. – “Доню, ти так смачно її готуєш. Можеш завтра ще порадувати батька твого чоловіка”. Я повільно закипаю,
“Мама сказала, що я буду будівельником” – каже гордо онук. А мені так і хотілось сказати: “Та яка ж вона тобі “мама”?”, – але ж мовчу, бо дитина
Ми були створені один для одного, я і Роман. Він – моє шкільне кохання, як і я його, ми не мислили життя один без одного, бо зналися ще