anna

Син дивився мені прямо в очі і говорив повільно, чітко розділяючи слова: “Або ти змінюєш своє ставлення, мамо, або збираєш речі і повертаєшся додому. Дякую тобі за все,

Племінниця аж підстрибнула, коли отримала від діда подарунок. Оля в нас щебетушка, ніколи не вміла щось приховувати і радість свою виказала одразу: почала стрибати по хаті. “У мене

“Чого вам?” – бриньчав металом голос невістки у трубці. А я й забула чого хотіла, бо ж от так вона мені за 20 років їхнього шлюбу із сином

Мама телефонує, а мені і слухавку брати не хочеться. А що я там нового почую? “Мені важко, ви мене покинули. А як я сама?”. Я дуже люблю свою

— Велосипед? Мені почулось, правда, доню? Ти мені зараз це серйозно говориш? В мене грошей немає на хліб, а ти там собі розкошуєш? – говорила і раз по-раз

Мене почуте враз без землі під ногами залишило, бо от таких слів ні від зятя, ні, тим паче, від Алінки своєї я почути не очікувала. Закрутилось, завертілось усе

Мама стояла на порозі із величезною торбою, яку й не підняти одному. Очі опущені додолу і сама якась така згорблена, і виснажена. Тієї миті я б мала радіти,

Мама ще раз обернулась до нас, уже перед тим, як сідати у бус. Знаю, чекала того, що кинусь, що буду просити не їхати її в Італію знову, але

Їхати до батьків у мене охоти зовсім не було. Оті мамині слова: “Нам усім треба серйозно поговорити”, нічого доброго не віщували. Та й здогадувалась про, що мова буде,

Ох і сцену вона влаштувала. Хлипає, очі закриває, за стіни тримається. “Мамо, як ви могли, я вам вірила”.  А я дивлюсь на неї і не розумію з чого