nat
Я давно не вірила в казки. Життя навчило мене, що чим більше віриш у щось світле і добре, тим болючіше розчаровуватися. Можливо, це лише захисний механізм — не
Отож, я Сашу зустріла в студентській їдальні, йому не вистачало розрахуватися і він якось так розгублено кліпав очима, немов не розумів, де ж гроші ділися. Я позичила йому
Я ж стояла і мало не плескала в долоні, бо хтось би чужий таку сцену побачив, то би й пожалів матір маленької дитини. Тільки тут були два великі
Ну, ну, то до наступної серії… Так, Валя то чоловіка виганяє, то сама йде і так раз в місяць має точно бути, так їй веселіше живеться чи що.
Заміж я вискочила в вісімнадцять, бо вже термін підходив, мій однокласник був чудовим хлопцем, але не він нас утримував, а наші батьки. Вони по черзі няньчили доньку, а
В той період життя у нас з чоловіком все було просто чудово: маленька дитина, любов, повага, стабільність в грошах. Але моєму Павлові все було мало і він сказав,
Я останні п’ять років була розлучена, а потім сина женила і все – настало щастя, хоч і пізно, але хто сказав, що я не маю права ним насолодитися.
– Він чоловік, він хоче дитину, а як ти йому не здатна дати дитину, то чого ти так реагуєш? Свята простота… А й справді, чого? Але я так
Пригадую, як ми якось йшли з нею з садочка, а на зустріч якась жінка, сіра, як і усі ми, а мама, аж засяяла: – Доброго вечора, Марто Василівно,
Знаєте, іноді життя підкидає такі сюрпризи, що віриш у магію, навіть якщо до цього була в ній скептиком. Ось і я, здавалося б, давно навчилася не чекати допомоги