nat
Віддячила мені донька, хто б міг подумати. Ми ж з нею були такі рідні одна для одної, бо батько її мене покинув, коли зрозумів, що при надії. а
– Ми професори в третьому поколінні і в село?, – казала вона нам в очі, коли гостювала у нашому гарному будинку з усіма вигодами. Пес їй заголосно гавкав,
Тепер я рада, що за ці тридцять років так і не зізналася чоловікові, що у мене на серці. Хоч бували дні, коли я розуміла, що він заслуговує на
А почалося все двадцять сім років тому, коли я вийшла заміж за Руслана, бо дуже його кохала. Ще б не покохати, як хлопчина на гітарі бринькає та мені
Хоч мені й шістдесят п’ять років та маю синів як соколів, але онуків нема. Коли ж не стало чоловіка, то взагалі не стало ніякої надії на щасливу старість.
Мені ніяк не вдавалося знайти собі пару, навіть на дискотеках в молодості я так само підпирала стіни, хоч в юності всі гарні. Думала, що поїду вчитися і там
Ми зі Степаном одружилися молодими і разом вже двадцять сім років. Якраз недавно видали заміж доньку і думали вже онуків дочекатися, про дачу мріяли, але приїзд доньки все
Назар – мій молодший, пізня дитина і тому, певно, забагато люблена. Все було для нього, бо ми вже тоді й на ноги з чоловіком стали і часи змінилися,
Я сама теж вийшла заміж в двадцять років і ніколи не наполягала на тому аби й донька так чинила, бо в такому віці ще життя не знаєш, а
Вдома ж не лишала крихітних дітей, всі вже дорослі і вміють за собою походити. Не буду ж я ввесь час озиратися на те, що там хоче чоловік. –