Та я заради ввічливості запитала у Маргарити скільки з мене. Та ж діловито простягає мені папірець на якому розписано у три стовпчики щось і внизу сума – 8,900 гривень. Я так і сіла. Дивлюсь на неї кліпаю очима і не розумію, чи це вона серйозно, чи в неї жарти такі
Та я заради ввічливості запитала у Маргарити скільки з мене. Та ж діловито простягає
Після такого сну Віра довго не хотіла відкривати очі, хотіла якнайдовше зберегти це тепле відчуття радості, але воно наче луна затихало і мозок говорив інше – в тебе ніколи цього не буде, будь реалісткою
Цей сон Вірі сниться вже давно, відколи її покинув Мирон, сказав, що полюбив іншу
Це була магія. Історія. Традиція. Це був настрій, який дійсно грів серце. Хоч зараз багато хто каже, що ці обряди — не про віру, я думаю, що саме в цих деталях була віра. Віра в родину, тепло і любов, які ми передаємо один одному.
Я вже третій день сиджу вдома, загорнута у ковдру, з чашкою малинового чаю, і
Я знала, що розмова з сином буде важкою, навіть важчою, ніж та, двадцять п’ять років тому. Але мені нарешті треба було все сказати, нарешті вчинити правильно, хай в моєму розумінні.
– Мамо, я її кохаю і ми одружимося, для чого ти мені таке кажеш?
— Ми вдома, любий. Усе буде добре.
Ліда й Михайло жили в мирі й злагоді, їхній невеликий будиночок завжди був наповнений
Ліда запропонувала дядькові квартиру в обмін на опіку наді мною
Мені було 5 років, коли не стало мами. Після прощання наше життя з татом
У мене не було часу на сумніви чи вагання. Моє рішення прийшло миттєво — я заберу цю дівчинку до себе.
Коли я вперше побачила Олесю, їй було всього кілька годин від народження. Вона тихо
Мені сором було зізнатись матері, що насправді мені свекруха на Миколая подарувала, тож я злукавила: “Браслет на руку золотий і сережки”
Мені сором було зізнатись матері, що насправді мені свекруха на Миколая подарувала, тож я
Коли мені не сила вже стала, то пішла я за тією адресою, що мені подружка радила. Чекала, що зустріне мене, якась колоритна пані. буде просити руку. чи карти розкладе
Коли мені не сила вже стала, то пішла я за тією адресою, що мені
Ніна, дивлячись на Олену та Максима, які трималися за руки, казала: – Тільки вдумайтеся: майже тридцять років!
– Зводить-таки життя, як тільки забажає, правда? – казала з усмішкою Ніна, дивлячись на

You cannot copy content of this page