anna

Мама телефонує, а мені і слухавку брати не хочеться. А що я там нового почую? “Мені важко, ви мене покинули. А як я сама?”. Я дуже люблю свою

— Велосипед? Мені почулось, правда, доню? Ти мені зараз це серйозно говориш? В мене грошей немає на хліб, а ти там собі розкошуєш? – говорила і раз по-раз

Мене почуте враз без землі під ногами залишило, бо от таких слів ні від зятя, ні, тим паче, від Алінки своєї я почути не очікувала. Закрутилось, завертілось усе

Мама стояла на порозі із величезною торбою, яку й не підняти одному. Очі опущені додолу і сама якась така згорблена, і виснажена. Тієї миті я б мала радіти,

Мама ще раз обернулась до нас, уже перед тим, як сідати у бус. Знаю, чекала того, що кинусь, що буду просити не їхати її в Італію знову, але

Їхати до батьків у мене охоти зовсім не було. Оті мамині слова: “Нам усім треба серйозно поговорити”, нічого доброго не віщували. Та й здогадувалась про, що мова буде,

Ох і сцену вона влаштувала. Хлипає, очі закриває, за стіни тримається. “Мамо, як ви могли, я вам вірила”.  А я дивлюсь на неї і не розумію з чого

Я слухала свого чоловіка і ковтала сльози. Він мене не розумів, життя нашого не розумів. Ота різниця у менталітетах, про яку мене дівчата наші попереджали таки давалась взнаки.

Я саме маму у іншу кімнату відвезла, як чую, що за столом брати чоловіка йому за тата говорити почали. І головне – ніхто ні про що не просить,

“А що то ви тут знову робите, – ще біля хвіртки мене перепинила сваха, – Чого не спиться – шоста на годиннику. Оце сиджу і чекаю вас, бо