Історії з життя
Я та жінка, яка прийняла рішення прощати, бо діти. Я та жінка, яка вирішила не бачити, бо будуємо будинок. Я та жінка, яка вірила, що час все змінює
.Ми з Максимом одружилися вже людьми свідомими, я вважаю, що в тридцять років вже є якесь розуміння того, що ти хоче від життя і для чого тобі сім’я.
– Що ти там забула, – спитав мене чоловік. – Як що? Серпень, місячні ночі… «ніч яка місячна, зоряна ясная», – почала я вже співати для чоловіка. –
Коли тітка Антоніна приїжджала до нас, то завжди було святи, адже вона зі столиці привозила купу всього смачного і гарного. Гарні сукні і взуття, цукерки, альбоми, кольорові олівці,
У післяобідню пору спекотного липневого дня селом пронісся такий буревій, якого навіть довгожителі за своє життя не бачили. За якихось три хвилини ображена на людей природа показала неймовірну
Чоловік мій колись був бригадиром від Бога, а, коли його переманили в столицю, то взагалі казав, що скоро купатимемося в золоті. Я й повірила, мені б тоді хоч
Усім вітання. Пишу сюди про свою проблему, бо раніше зі своїми бідами та питаннями я зверталася до мами. Ми з нею були, як подруги. Почну із самого початку.
.- Доню, щось це надто рано. Ви лиш три місяці знайомі/ – Мамо, ну ви чого? Самі ж мріяли. А тепер що? – Доню, я хочу аби ти
Я була ще зовсім малою, коли батько привіз мене до бабусі. Пам’ятаю, що була зима і мені було дуже жарко в шубі, але дорослі не звертали на це
Я з тих мам, які оберігають доньку, як зіницю ока. А тим більше, коли вона одна. Так вже склалося, що моя Олеся не має ні братиків, ні сестричок,