Історії з життя
Я завжди вважала себе сучасною незалежною жінкою. Працювала, займалася спортом, стежила за собою, вела активний спосіб життя. Не раз чула від оточуючих захоплені слова про те, як добре
Я дивна. От що я почула від власної доньки нещодавно. Росла вчилась, то мама було й нормальною, а тепер я дивна, як виявилось. — Я не розумію чого
Пригадую, що після тієї сцени в магазині, прийшла додому і сльози самі котилися рікою, я була впевнена, що ні з чим не справляюся, якщо я навіть не можу
Не так я виховувала свою дочку, не так. І, якщо чесно, я просто не знаходжу собі місця від обурення після того, чому стала свідком нещодавно. найприкріше, що донька,
Хоч мама й не любить цю мою звичку, бо вважає, що ходити по вулицях в моєму віці вже не файно. – Як то без діла йти по вулиці?
І тут з неї таке полилося, наче то не вони, а я придумали це все з квартирою. Я вийшла з їхньої квартири на ватяних ногах, чітко розуміючи, що
— А що я не так робила? — роздумувала вона, сидячи на ґанку власного будинку. — Сніданками, обідами, вечерями загодовувала, Петрик он як погладшав, коли від мене йшов.
І скажу вам так – мама завжди права, повірте, бо я сама мама і ще й бабуся. А цей епізод і ці мамині слова пронесла через все життя,
Колись, ще декілька років тому, я дуже переймалася, що скажуть люди, як поглянуть свекруха чи колеги по роботі, і чи відповідаю я їхнім вимогам. Тоді мені здавалося, що
– Любонько, ти куди? – здивовано спитав чоловік, бачачи, що дружина збирається спати. – У ліжечко, а що? – Втомлено відповіла вона. – А посуд помити? – обурився