Історії з життя
Мама ще раз обернулась до нас, уже перед тим, як сідати у бус. Знаю, чекала того, що кинусь, що буду просити не їхати її в Італію знову, але
Скільки років пройшло, а я все себе питала – а що було б, якби… І тільки тепер знайшла відповідь на своє запитання. Історія почалася з того, що в
Їхати до батьків у мене охоти зовсім не було. Оті мамині слова: “Нам усім треба серйозно поговорити”, нічого доброго не віщували. Та й здогадувалась про, що мова буде,
– Ти що в якійсь вірі?, – питають вони мене і так ще дивуються, коли я заперечую. А все через те, що я ніколи не сяду за стіл,
Мама навіть таке вже сказала, що мені сміятися захотілося: – Та як він когось має, то йому перейде, буд мудра і перетерпи. Як я могла їй пояснити, що
Сестра моя була проти того аби я жила з чоловіком на пенсії у мами, вона й при мені їй говорила: – Мамо, нащо ви її приймаєте? Вони міські
Отож, мені було сорок дев’ять років, коли я наважилася таки на цю авантюру – друге заміжжя, сумно мені, бачте було, на дивані лежати та кота гладити, а тут
Ох і сцену вона влаштувала. Хлипає, очі закриває, за стіни тримається. “Мамо, як ви могли, я вам вірила”. А я дивлюсь на неї і не розумію з чого
Я слухала свого чоловіка і ковтала сльози. Він мене не розумів, життя нашого не розумів. Ота різниця у менталітетах, про яку мене дівчата наші попереджали таки давалась взнаки.
Ми з подругами зібралися на черговий дівич-вечір, адже, що на ті сорок вісім років, ще молоді і повні сил. Отак нагуляємося, ковтнемо свіжого повітря і назад до буденності,