— А чого ця тарілка тут? – чую від доньки знову, – Вона мусить бути на полиці зверху. А ти її куди запхала? Що за звичка усе перекладати, важко запам’ятати де йому місце? – повчає мене.
— А чого ця тарілка тут? – чую від доньки знову, – Вона мусить бути на полиці зверху. А ти її куди запхала? Що за звичка усе перекладати,
День почався, як завжди, з якоїсь капості, цього разу не включився чайник. А це знов мінус з сімейного бюджету, який й так дірявий. Не знаю, кому там вдається економити, але от мені ніяк не вистачає власної зарплати аби купити собі гарну осінню куртку. Доводиться просити в чоловіка допомогти, але він вважає, що минулорічна ще нічого, можу й так походити
Далі йдуть взаємні вияснення стосунків і я плетуся на роботу без настрою. А там теж мають до чого придертися, то не ввічлива з клієнтами, то не усміхаюся, то
«Я все знаю!», – з такими словами чоловік збирав речі, а я сиділа і не відчувала за собою й краплі вини. Ну так, було, але я була вимушена це зробити
– Я тобі ніколи не пробачу!, – з такими словами чоловік гримнув дверима і пішов до матері. Я мала їй зателефонувати і про все повідомити. Не встигла я
Чоловік повернувся від матері збентеженим і задумливим. Ходив по квартирі цілий вечір сам не свій, був не уважним. Зрештою, таки підійшов до мене: “Ніно, я тут у мами був. Послухай, зараз не час витрачати такі гроші. Ти ж знаєш, яка у наших батьків ситуація важка”. Тепер уже я була здивована: а яке відношення мають ті гроші до його батьків узагалі?
Чоловік повернувся від матері збентеженим і задумливим. Ходив по квартирі цілий вечір сам не свій, був не уважним. Зрештою, таки підійшов до мене: “Ніно, я тут у мами
Досі не можу зрозуміти, чому ж і в цьому має бути моя вина, і відповідальність? Любиш-погано, не любиш – погано. Про золоту середину я чула, але й у кожної людини та «середина» своя. Чи не так?
Чому мене це хвилює? Та дуже просто, бо кума моя мені на всі мої жалі відповіла: – Ти сама винна, бо виховала її такою. Мені аж слухавка з
Чи може людина, яка ніколи не була в твоїй шкурі тобі поспівчувати? Думаю, що ні. Тільки той, хто відчував подібні емоції, той може тебе зрозуміти і підтримати. Жаліти не треба, жаліти я й сама себе вмію, а от почути і підтримати – так це було мені необхідно всі ці роки
В незнайомому місті знайшлася людина, яка мене зрозуміла, навіть несподівано, адже мені вже було шістдесят три роки і я давно втратила надію повноцінно жити. Я просто заробляла на
Думаю, що це будь-яку доньку б вивело з себе, а тим більше мене, яка щойно вернулася в батьківську хату з малюком на руках. Але ж мама ні на кого не дивиться і нікого не слухає! Хочу і все!
– Мамо, тоді п’ятдесят сім років, яке заміжжя?, – кажу їй я, а вона лиш усміхається як блаженна. Не такого прийому я очікувала вдома, хотілося на руки і
Звістка про те, що ми розходимося з чоловіком, моїх батьків просто вразила. Ми здавалися не лише для них, але й для всіх інших просто ідеальною парою: разом на роботі, разом вдома, однакове захоплення походами та природою. Що може мати міцнішою основою такого зв’язку?
Та й діток у нас двоє, ми їх з чоловіком просто обожнюємо, а що вже казати про моїх батьків. Мама вірила, що ми з Олегом будемо жити в
Я її не виганяла і все було зовсім не так, як Катя розказує всім, хто хоче й не хочу її слухати. Звичайно, маму з малою дитиною пожаліють і зрозуміють, а от на свекруху спустять всіх псів. Хоч все було ось як
Катя мені спочатку дуже сподобалася. Я знаю, що матері дуже синів люблять, тому вимоги до невісток просто захмарні. Сама через це пройшла і мене забракували так, що я
“Назвіть хоч горщиком лиш у піч не ставте” – приказка зовсім не для мене. Син сміється, чоловік біля скроні пальцем крутить, а невістка не розуміє. а чому то я так образилась. А мені от цікаво, хто б таке стерпів. хай хоч і від дитини малої
“Назвіть хоч горщиком лиш у піч не ставте” – приказка зовсім не для мене. Син сміється, чоловік біля скроні пальцем крутить, а невістка не розуміє. а чому то

You cannot copy content of this page