anna

Треба було бачити очі мого чоловіка, коли я сказала, що не дозволю йому у нашу квартиру привезти його маму. Стоїть і очима кліпає, відкриває рота, а слів немає.

— Мамо, ти про що говориш? – голосом виховательки в садочку мені донька каже. – Скільки на твій вік уже треба? Повір, такі гроші у стіни вкладати ніхто

Я завжди братовій допомагала відколи не стало Степана. Вона сама з двома дітьми залишилась, а я й заміжня і заробіток хороший. Так і цього разу – приїхала на

Мені документи оформити потрібно було. Шукала в тій шухляді потрібний папірець і що це? Тричі довелось перечитати, аби ж нарешті до мене сенс надрукованого там дійшов. Аж сіла.

Я не витримала і прямо запитала у Анни Дмитрівни, чому вона набирає лиш мене. Як не як, а нас у неї троє, то чим я від сестер інакша?

Треба було бачити їхні очі, коли до обох таки дійшло, що я те говорю цілком серйозно. Невістка в сльози і вибігла, а син,мов дитя капризне, своє доводить, хоч

Андрій збираючи речі повторював одне: “Я попереджав, що цим усе скінчиться, а ти мене не слухала. Я тут не житиму ні дня більше. Сама розгрібай усе це.” А

Так, я не впустила рідного батька у дім. Стояв він на порозі розгублено очима кліпаючи. “Надійко, як ти можеш?”. А Надійка таки може і двері зачинити може і

Цікаві люди, ну правда. Сьогодні ось тітка набрала і давай авторитетно так мені доводити, що я маю прийняти мамин вибір і що у сім’ї може бути різне, але

Я зателефонувала сину, а потім донці. Описала ситуацію, пояснила, що не маю більше ні на кого надії, окрім, як на них. Знаєте, я чомусь думала, що вони все