anna

У нас весілля вже на носі, лишилося всього кілька днів. Здавалося б, пора радіти й готуватися до свята, проте в мене жалі і печалі на душі від несправедливості.

Жаліються подруги на своїх свекрух: у тієї надто активно лізе у життя, тій на кухні керує і не дає готувати, тій прибере своїм методом і не так. А

Не знаю, чим закінчиться ця історія, але я точно впевнена: те, що відбулося, — несправедливо. Мене, свекруху, і мого ж сина так жорстко випровадили з дому. Нічого вдіяти

Я завжди була впевнена, що мій син, Мирон, — справжнє золото. Ще з дитинства мені здавалося, що він найрозумніший, найпрацьовитіший і заслуговує лише найкращого. От тільки із жінкою,

Я дивлюся на свою доньку і не можу зрозуміти де її очі. Все ж ясно як білий день, ну але ясно всім, не моїй дитині, як виявилось. Але,

Ну знаєте, я всього чекала, але явно не такого. Син стоїть очима кліпає, ще й виправдовувати дружину свою намагається. Бачте, пані виморена, пані зайняті. А я життя прожила

Моя донька за мої ж гроші придбала будинок любці мого чоловіка. Бачте, вона не могла дивитись на те, як дівчині важко живеться, і на те, як рідний батько

От знаєте, думалось мені що у 60 я маю голову на плечах і вже точно знаю. як маю жити. Однак, то я так думала. бо у мого сина

Знаєте, я людина добра, але ж не на стільки. Та й тато мені сам сказав, що квартира моя і заповіт саме на мене написав. То з якого б

Я Дивилась в руки чоловіку і не розуміла сміятись мені, чи плакати. Ну от чесно: що то таке він мені приніс? Як це розуміти? хіба не я прямо