– Світлано, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно. – голосила тітка. – Світланочко, ось чого ти чекаєш, адже ясно, як білий день, покинув він тебе!
– Бабуся! – схлипувала Аня – а що якщо ми поспішили? Ми з Владом знайомі всього нічого. – Але ж ви любите один одного? – Так дуже. –
– Ти , синку про що думаєш, а! Бачиш, що вона не така, як потрібно – то чого і досі з нею. Я вважаю так: якщо не отримав від шлюбу, того що очікував, то й жити ото разом вам, нічого
Ми з чоловіком разом вже сім років. І живемо ми нормально. Тільки моя свекруха постійно налаштовує чоловіка проти мене через те, що у нас немає дітей. Перший раз
Соромно зізнатися, але я прожила більшу частину життя в шлюбі з людиною, яка мене і не цінувала. У мене ніби пелена з очей спала. Перші десять років шлюбу ми прожили в селі, де дуже великий вплив має думка оточуючих. Головне гасло всіх сімейних пар: не заливає, рук не підіймає – ідеальний чоловік. А то, як уже він там до тебе ставиться, до уваги не береться
У житті людини буває кілька переломних моментів: коли дитина стає підлітком, коли підліток починає дорослішати, криза середнього віку теж мало кого обходить і, вихід на пенсію. Я з
Зараз така ситуація непроста. Не можу ні з ким поділитись і хоч комусь розповісти. Щось потрібно робити, якось діяти, але все так заплутано, що я розгубилась. Зразу скажу, що я ніколи такого не чула і не бачила, а щоб уже у нашій сім’ї подібне трапилось!
З листа нашої постійної читачки. Стилістика і послідовність викладення збережена. Зараз така ситуація непроста. Не можу ні з ким поділитись і хоч комусь розповісти. Щось потрібно робити, якось
Святвечір. Галина усе поглядала у вікно. Стіл давно накритий, а його і досі немає. Вже й зоря зійшла. Кілька разів підходив син, заспокоював, просив, аби мама хоч цього року не плакала, але вона не могла. Чому? Чому він щороку повторює одне і теж? За двадцять літ прожитих з ним повинна ніби й звикнути уже, але ж ні. Щоразу болить. І ось це одвічне: чому?
Святвечір. Галина усе поглядала у вікно. Стіл давно накритий, а його і досі немає. Вже й зоря зійшла. Кілька разів підходив син, заспокоював, просив, аби мама хоч цього
Я зібрала всю свою волю в кулак і пішла їм назустріч. Посміхаючись, привіталася першою. Поцікавилася, як у них справи. І так, між іншим, розповіла колишньому, що хлопчаки замовили в подарунок на Новий рік. Запропонувала взяти участь у купівлі. Відповідь була очікуваною, але все одно неприємною
З чоловіком розлучилися рік тому. Після дванадцяти років спільного життя, він пішов до іншої, покинувши мене і трьох дітей. Ось і рік пройшов, а я все ніяк не
На жаль, син з невісткою не розуміють, чому я це зробила. Після того всього зі мною ніхто й не розмовляє особливо, так лиш привітатись і попрощатись. Але ж я не зі зла, мій учинок був цілком і повністю з благих намірів, але довести це я просто не можу. Мене ніхто й не слухає
У моєму житті сталося непоправне – я втратила свою старшу дочку, коли вона була студенткою. Водій, який не впорався із кермуванням, забрав єдиний мій сенс життя. З чоловіком
Овдовіла я п’ять років тому. Діти вже дорослі у них свої сім’ї і клопоти – я нікого особливо й не цікавила до недавнього часу. Коли у моєму житті з’явився чоловік, який став більш ніж друг, то моя байдужа колись до мого життя донька буквально з котушок злетіла. А нещодавно таке видала, хоч стій, хоч падай
Ми прожили з моїм чоловіком двадцять вісім років. Ці роки пролетіли як сон, як одна мить. Було в сімейному житті все: радість і горе, щастя і розчарування, залишилося
Мій батько завжди вважав, що місце жінки на кухні. Скільки себе пам’ятаю, він не обтяжував себе навіть нарізкою хліба. Найменшу його потребу повинна була виконувати мама. І брата мого батько виховав абсолютно таким же
Мій батько завжди вважав, що місце жінки на кухні. Скільки себе пам’ятаю, він не обтяжував себе навіть нарізкою хліба. Найменшу його потребу повинна була виконувати мама. І брата
– І не дивись так на мене, мамо. Двадцять років часу мала. Чому сама про себе не подбала, га? Діти мають властивість рости, ти про своє майбутнє чому сама не подбала. Тепер не роби із себе зраджену і покинуту
– Ось так в житті буває! – мало не в голос волає п’ятдесятилітня Варвара Федорівна. – Я ж все життя заради неї, заради дочки! Ростила, любила, все робила!

You cannot copy content of this page